Як засвідчує аналіз політичних процесів, зміна балансу сил між основними політичними групами, розпочата після президентських виборів 2010 року, відбулася.
Основним змістом політичного процесу стає створення владними групами підвалин політично-владної гегемонії на майбутнє та ініціювання ними режиму, який буде мінімально чутливим до змін політичної кон’юнктури. За даними проведеного УНЦПД жовтневого експертного опитування за участі 17 політологів, зусилля владної команди впродовж півріччя докладалися переважно в сегменті зміни умов у політичному середовищі (53%) та створенні керованої вертикалі влади (59%). За цього респонденти поки-що не бачать належної активності та результативних досягнень від реформаторських зусиль, які були проголошені основною метою політичних змін. Позицію "реформаторська активність" не позначив жоден із опитаних.
Якщо на першому етапі після президентських виборів максимізація виграшу здійснювалася за рахунок точечних змін правил (наприклад, формування парламентської коаліції за рахунок позафракційних депутатів), то після насичення кадрами владної партії різнорівневих структур влади здійснено перехід до скасування наявних правил. У цьому контексті повернення до системи влади за моделлю 1996 року стало лише скороченням витрат на закріплення й легалізацію нового режиму формування та розподілу влади.
Основні засоби досягнення таких цілей на даному етапі виражаються у:
- досягненні деконкурентності середовища (використання адміністративних (владних) і законодавчих засобів для створення преференцій владній пропрезидентській партії та її союзникам в ході формування органів місцевого самоврядування, зміні законодавства що стосується порядку формування органів влади, зокрема в столиці);
- поступовій деінституціоналізації партій у процесі формування парламенту й уряду та маргіналізації їх ролі у політичному процесі. Кожен другий з опитаних експертів бачить перспективу партій звуженою. 41% опитаних схильний думати, що партійна система радикально трансформується за російською моделлю з партією-гегемоном;
- відтворенні недостатньо збалансованої системи стримувань і противаг у політичній системі за моделлю Конституції в редакції 1996 року на фоні потреби децентралізувати і реформувати систему державного управління;
- зменшенні досягнутої у період 2006-2010 років автономії уряду, що забезпечувала вищий ступінь розподілу влади, та у встановленні його політичної залежності від інституту глави держави. Уряд втратив право формувати міністерства та інші центральні органи виконавчої влади; здійснювати власну кадрову політику. Віднині її буде реалізовувати глава держави, котрий призначатиме не лише міністрів, але й їхніх заступників та керівників інших державних органів, зокрема, керівників місцевих державних адміністрацій, що є органами виконавчої влади;
- спробах утвердити на зовнішній арені власну версію цілей зміни умов функціонування політичного середовища як єдино можливу умову і водночас необхідний ефективний засіб управлінської модернізації та економічних реформ.
Політичним наслідком президентських виборів 2010 року стає утвердження монопольного принципу розподілу влади "переможець отримує все", що в поточних умовах набуває крайнього варіанту "свій-чужий".
Владний режим більшою мірою спиратиметься на вузькі групи інтересів, від яких зрештою залежатиме його політичний цикл, аніж на широкі суспільні кола та політичні інститути. Місце інституційних політичних відносин заступають персональні впливи. Така ситуація небезпечна тим, що містить зростання ризиків, пов’язаних із збільшенням кількості рішень, ухвалених у непублічний спосіб. На думку найбільшої кількості (59%) респондентів, від повернення до моделі розподілу владних відносин у конституційній редакції 1996 року найбільший обсяг вигоди отримують політичні групи, наближені до глави держави: переважний політичний приз здобуває Адміністрація Президента. Самому Президентові дісталося друге місце (35,2%). Третє коло, здатне посилитися (сумарно аж 41%), - неформальні групи впливу (29%) включно з олігархічним лобі (12%). Жоден із експертів не бачить переваг від концентрації влади в руках президентського оточення не лише для іноземних інвесторів, але й для суспільства загалом, партій та парламенту. Останнє доволі симптоматично, адже сама модель класифікується як змішана президентсько-парламентська. Втім, податливість парламенту в питаннях політичного розвитку підтверджує втрату ним позицій активного самостійного гравця, орієнтованого на інтереси виборця.
Відновлення централізованої моделі державного механізму на чолі з Президентом перетворює не тільки Уряд та Верховну Раду, але й органи місцевого самоврядування, на технічні інструменти здійснення його політики, але й буде стримувати реформування системи управління.
Оцінюючи зв’язок між зміною форми політичної системи, що концентрує владу довкола інституту президентства, та успіхом можливого реформування якихось секторів системи державної влади, економічних і суспільних відносин, варто зазначити, що концентрація владних повноважень і централізація управління не виступають необхідним супутником успіху перетворень. Так, Угорщина, Чехія і Словенія досягли успіхів на основі парламентської форми правління, Польща і Словаччина – змішаної. Як свідчить досвід усіх країн нової демократії, передумовами реформ є суспільна консолідація, ясні цілі реформ та довіра до політичного курсу влади. Ліберальні реформи стали наслідком розриву з авторитарними режимами та підходами.
У розрахунку на душу населення ВВП Словенії у 2009 році склав 27 700 (50 місце у світовому рейтингу), Чехії - $24 900 (53 місце), Словаччини - $21 100 (58 місце), Угорщини – $18 800 (62 місце), Польщі – $ 17 800 (62 місце). Для порівняння: Росія з $15 100 посідає 72 місце, Україна з $6 300 - 134 місце. За індексом розвитку людського потенціалу ООН, у 2009 році Чехія утримувала дуже високий рейтинг у 0,903 (36 місце), Польща - 0,880 (41 місце), Словаччина - 0,880 (42 місце), Угорщина - 0,870 (43 місце). Для порівняння: Росія отримала рейтинг в 0,817 (71 місце), Україна - 0,796 (85 місце).
Потребує більшої глибини та результативності діалог із зацікавленими колами для забезпечення розуміння цілей реформ на основі широкого консенсусу. Намагання провести реформи поза політичним і суспільним консенсусом довкола їх цілей і засобів у перспективі здатне викликати суспільне несприйняття політики їх ініціаторів та вкотре дискредитувати ідею змін суспільних відносин. Між тим чим далі у часі і чим більше в обсязі владні групи сконцентровані на утвердженні режиму самозбереження у політичній системі, тим менші шанси на досягнення суспільної консолідації.
