Українській “жовтій” пресі необхідно ще 100 років розвитку для досягнення якості європейського рівня - Арфуш
Київ. 17 листопада. УНІАН. Українській “жовтій” пресі необхідно ще 100 років розвиватися, щоб досягнути якості європейського рівня.
По це заявив видавець журналу “Папарацці” Валід АРФУШ сьогодні на прес-конференції в УНІАН “Приватне і публічне: де проходить межа для журналіста?”.
Під час заходу, що проводився за підтримки Посольства США в Україні в рамках проекту “Висока журналістика”, експерти обговорили актуальні питання етики, моралі, правових засад журналістської діяльності з огляду на висвітлення у ЗМІ приватного життя публічних людей та співвідношення між правом на приватні і суспільні інтереси.
Як відзначив головний редактор агентства УНІАН Олександр ХАРЧЕНКО, ініціюючи дискусію, “в сучасному світі журналісти мають певний “карт бланш” для висвітлення будь-яких тем. Але, з іншого боку, кожна людина не хоче, щоб її приватне життя стало “прохідним двором”. І тому постає актуальне питання: де знайти баланс між приватним і публічним? Адже з одного боку приватне життя є недоторканною закритою сферою, а з іншого – сьогодні у відкритому світі немає закритих сфер”.
У свою чергу тележурналіст Олена БОНДАРЕНКО наголосила: “Журналісти повинні втручатися у приватне життя публічних людей. Адже будь-яка людина, яка йде у публічне життя, має свої амбіції. Така людина прагне і хоче слави. І тому якщо вона стає публічною – то вже не має права приховувати щось від інших і повинна бути готовою, що журналісти її показуватимуть, про неї говоритимуть”.
Зі свого боку учасник проекту “Висока журналістика” журналіст Микола ВЕРЕСЕНЬ зазначив, що “насправді частина світу, яка вважає себе цивілізованою, вже повирішувала усі проблеми, які становлять предмет обговорення. Якщо людина через свій відповідний статус стає публічною особою, то вона підпадає під особливий закон “про публічних осіб”. У таких людей просто немає певного прошарку інтимності”. Водночас журналісти, переконаний М.ВЕРЕСЕНЬ “просто зобов’язані оприлюднювати про таких людей все, особливо, коли такі відомості містять інформацію про суспільну небезпеку”.
Говорячи про специфіку видань, які найбільше втручаються у приватне життя публічних людей, В.АРФУШ пояснив: “Найсерйознішими газетами, наприклад, в Англії, є саме “жовта” преса. Читачі очікують від неї “сильних” матеріалів, які там вже давно нікого не шокують. На жаль, але українським “жовтим” виданням необхідно ще 100 років розвиватися, щоб досягти такого якісного серйозного західного рівня. Адже лише через діяльність такої преси суспільство може йти уперед, коли усі публічні люди, особливо політики, які впливають на життя громадян і порушують закони, знають про неминучість викриття і покарання через використання журналістських засобів”.
Водночас М.ВЕРЕСЕНЬ додав, що найголовнішою відмінністю між українською і західною “жовтими” пресами є те, що в останній журналісти перевіряють факти, які оприлюднюються.
“Насправді можна говорити про непрофесіоналізм української “жовтої” журналістики. Багато хто вважає її чимось поверховим. Але насправді це є досить складним жанром”, - підсумував О.ХАРЧЕНКО.
У зв’язку з цим він назвав Україну “країною неляканих чиновників”, які поки що не бояться вітчизняних журналістів, як це є на Заході.
