Конституційна реформа:

підходи основних політичних гравців

Відео дня

(експертний політико-юридичний аналіз). – Київ, 2007

ЕКСПЕРТНА ГРУПА:

КУЛИК Віталій – директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства

ПАЛІЙ Олександр – експерт з політико-правових питань Центру досліджень проблем громадянського суспільства

ПОЛТОРАКОВ Олексій – к.п.н., вчений секретар Інституту стратегічної політики

ДАЦЮК Андрій – к.п.н., експерт Центру досліджень проблем громадянського суспільства

БЄЛИШЕВ Олексій – провідний експерт Центру досліджень проблем громадянського суспільства

Контакти:

Київ, вул..Івана Франка 15, оф.17, т/ф (044) 2348921

8(050)3443828

www.politika.org.ua, info@politika.org.ua, cdpgs@ukr.net

@ Центр досліджень проблем громадянського суспільства

ВСТУП

 

Кінець червня  – початок липня 2007 характеризується різким пожвавленням конституційного процесу в Україні. Здається, що основні політичні еліти держави трохи охолонули щодо примарних перспектив якісно змінити розстановку парламентських політичних сил в результаті дострокових вересневих виборів. Замість того, йдеться про спроби використати усілякі юридичні механізми щодо спроби провести потрібну конституційну реформу через використання механізму загальноукраїнського референдуму. А оскільки такий варіант розвитку подій запущений від президента України В. Ющенка то, кожна ключова політична сила розглядає можливість запуску своїх конституційно-правових напрацювань у суспільно-політичний обіг, принаймні на рівні загальноукраїнського обговорення.

1. Слід зазначити, що найменшу активність в плані конституційних змін проявляє Партія Регіонів. Отримавши бажаний Закон про Кабінет міністрів і маючи в своїх руках достатньо багато важелів виконавчої влади та оптимістичні перспективи на повторення свого парламентського успіху 2006 року, регіонали дуже обережно ставляться до будь-яких змін чи, навіть, ініціації цих змін в діючій Конституції. Варто констатувати, що Партія Регіонів на даний час поки не включилася у гонку конституційних ініціатив провідних політичних сил та займає, скоріш, позицію спостерігача, який іноді трохи нервово реагує на запропоновані іншими політичними силами проекти конституційних змін. Будь-який аналіз у такому випадку для Партії Регіонів пов`язаний суто з аналізом збереження власних монопольних плацдармів незалежно від того, хто зараз висуває той чи інший варіант конституційної реформи: тимчасові союзники чи тимчасові опоненти. Тим більш, що вже зараз серйозно розглядається варіант повернення після парламентських виборів до формату т.зв. «широкої коаліції» за участю Партії Регіонів та значної частини сил новоутвореного «демократичного мегаблоку», яка зараз надійно сховалася у передвиборчих списках мегаблоку за спинами «помаранчевих» радикалів.

І все ж таки, Партія Регіонів не може позволити себе повністю віддавати стратегічну та тактичну ініціативу в галузі конституційного процесу. Міністр юстиції коаліційного уряду О. Лавринович нещодавно заявив, що В. Янукович має намір все ж таки також виступити з певними ініціативами щодо внесення змін до Конституції, а також до системи місцевого самоврядування.  Най його думку, цей проект має готуватися в Верховній Раді спеціальною конституційною комісією за участю представників Президента, судової влади та відомих діячів науки. Жодних перетинань з конституційним проектом О. Мороза ініціатива В. Януковича не має.

2. У той же час очевидну найбільшу активність у спробах прискорення внесення змін до поточної Конституції 1996 року проявляє один з її авторів – Голова Верховної Ради, лідер СПУ О. Мороз. Зареєстрував у Верховній Раді свій законопроект №3725 від 26 червня 2007 року «Про внесення змін до Конституції України» Мороз готовий битися з відкритим забралом чи то до переможного кінця, чи то до свого відходу у повне політичне небуття у справі перетворення України в парламентську республіку. Нижче ми маємо ретельно дослідити цей документ з точки зору юридичного та політичного аналізу, але ж вже зараз потрібно зазначити, що Мороз ще щиро сподівається на підтримку свого бачення майбутнього України з боку своїх союзників по парламентській коаліції: Партії Регіонів і Комуністичної партії України. Проте, може так природно статися, що будь-які домовленості з Морозом наприкінці вересня можуть виявитися вкрай неактуальними через вірогідну можливість для Соціалістичної партії України не потрапити до парламенту нового скликання. Але ж в умовах не зрозумілого статусу Верховної Ради цього скликання у Мороза ще залишається певне поле для маневрів в межах ще працюючої коаліційної більшості.

3. Комуністична партія України в останній час демонструє значне пожвавлення своєї конституційно-правової активності. Скориставшись ситуацією масового несприйняття синьо-білим та своїм власним електоратом фактичної кулуарної угоди Ющенка та Януковича про проведення дострокових парламентських виборів та маючи в запасі в цілому позитивні для КПУ електоральні рейтинги, Комуністична партія запропонувала власне бачення моделі державного будівництва. КПУ опублікувала свій проект Конституції (в «Голосі України» від …… та на сайті партії). Слід зазначити, що проект Конституції України, запропонований на розгляд та обговорення Комуністичною партією України має надзвичайно серйозний характер, як з точки зору конституційно-правової розробки, так і з аналізу рівня нових світоглядних парадигм комуністів, які не були ними актуалізовані раніше в межах українського політикуму. Нами цей законопроект змін до Конституції України, також буде докладно розглянутий з юридичного та політичного боків проблеми.

4. Помаранчевий табір у своїх стратегічних побудовах виходить із штучно створеної «парламентської кризи». Бурхлива радість перемоги щодо призначення дострокових виборів кореспондується з важкою багатомісячною юридичною працею групи визначних докторів та кандидатів юридичних наук на чолі з професорами права В. Шаповалом (поточний Голова Центральної Виборчої комісії) та М. Козюброю (Завідувач кафедри Києво-Могилянської академії) щодо підготовки проекту конституційних змін у потрібному для Президента напрямі. Вперше окреслювати риси свого конституційного законопроекту Президент Ющенко почав у своєму виступі 27 червня 2007 року з нагоди Дня Конституції. Після цього почалися масові цілеспрямовані витоки інформації з коридорів Секретаріату Президента на різноманітні ЗМІ (на кшталт: Сергей Сидоренко, «Основной инстинкт Виктора Ющенко», «КоммерсантЪ-Украина», 2 липня 2007). Незважаючи на те, що юридичний  та політичний аналіз ініціатив Президента є вкрай важким без наявності відкритого та оприлюдненого законопроекту, ми все ж таки маємо намір це зробити на підставі наявної інформації. Тут також слід зазначити, що різні сегменти помаранчевого табору абсолютно по різному сприймають конституційні ініціативи Президента. Від вельми прохолодного ставлення з боку Блоку Юлії Тимошенко і до повної підтримки з боку багатьох сегментів щойно створеного «мегаблоку демократичних сил». Вже найближчий час тут має розставити «всі по місцях» у сенсі подальшої підготовки помаранчевих до вересневих виборів та можливого референдуму з питань конституційної реформи.

Наш експертний політико-правовий аналіз буде стосуватися всіх змістовних блоків сучасної Конституції, які підлягають змінам, на думку ключових політичних парламентських  гравців. Це дозволить нам скласти більш розгорнуту картину ситуації у сенсі аналізу перспектив конституційно-правового розвитку держави та спрогнозувати появу нових змістовних майданчиків для зіткнення суто технологічних прийомів поточної політичної боротьби або, навіть, для зіткнення глибоких світоглядних конструкцій та ідеологем.

ПРЕАМБУЛА КОНСТИТУЦІЇ

Показово, що законопроект О. Мороза зосереджується виключно на змінах до Конституції, що стосуються розподілу повноважень між гілками влади і через це він свідомо обминає проблематику як Преамбули Конституції так і її Загальних засад (Розділ 1) разом з Правами, свободами та обов’язками людини і громадянина (Розділ 2).

З одного боку, це вказує на О. Мороза як на прагматичного гравця, який поставив собі за мету оптимальним та прискореним шляхом досягти трансформації України у бік парламентської республіки, а з іншого боку, ця вибірковість наочно вказує на відсутність у Мороза та СПУ актуалізації наміру трансформації саме світоглядної парадигми Конституції 1996 року. Запекла боротьба одного з ватажків коаліції Олександра Мороза у сенсі перетягування канату з президентською стороною за обсяги владних повноважень призвела до переваги у підходах Мороза пріоритетів суто тактичного характеру, які не перетинаються в жодному сегменті ані з власною партійною Програмою СПУ, ані з його власними світоглядними конструктами.

Натомість і юридичний блок президентського табору, і юристи-аналітики КПУ в свої конституційних напрацюваннях приділяють значну увагу саме положенням світоглядно-ідеологічного блоку Конституції України, справедливо розраховуючи на те, що саме ця проблематика може бути використаною як у процесі майбутніх електоральних змагань, так і в процесі подальшої програмової роботи у середині своїх партійних середовищ.

Зараз складається враження, що президентська сторона також поки обминає проблематику Преамбули та Розділу 1 Конституції. Можливо пропозиції конституційних змін у цих блоках питань ще не остаточно розроблені групою Шаповала-Козюбри, а, можливо, свідомо сплановані витоки інформації спрямовані саме на ключові блок-схеми запропонованих конституційних змін. Можливо також і те, що зараз пакет президентських пропозицій пропонується свідомо перевищений за обсягом майбутніх трансформацій саме для того, щоб та, відносно реалістична, частина пакету, яка б могла бути винесеною на загальноукраїнський референдум, була б сприйнята суспільством у якості неабиякої поступки з боку Президента, у сенсі співвідношення обсягу щиро бажаних Президентом змін та винесених на референдум.

А ось у конституційному проекті Комуністичної партії України ми вже можемо придивитися надзвичайно уважно на ключові блоки, що пропонуються для трансформації діючого конституційного документу 1996 року. Спробуємо розпочати цей аналіз зі змін у Преамбулі Конституції.

В преамбулі Конституції проект КПУ передбачає, по суті, тільки три, але ж надзвичайно суттєвих новації:

1. Залишаючи вживання термінологічної категорії «український народ» в якості сукупності громадян України всіх національностей, у проекті КПУ прибирається будь-яка згадка про «українську націю» та її «самовизначення», що, у свою чергу, згідно поточної Конституції є ключовою підставою для створення самої української державності. За конституційно-правовою думкою правників КПУ згадки про «українську націю» в етнічному розумінні цього слова створюють певного роду міжнаціональне напруження та натяк на нерівність громадян України, що разом складають дефініцію «український народ».

Взагалі, ця точка зору пов’язується з континентальною європейською та американською правовими традиціями розгляду категорії «нація» в якості «політичної нації», тобто в сенсі сукупності громадян держави. Саме таке тлумачення «нації» виникло в результаті Американської та Великої Французької революцій наприкінці XVIII століття, саме таке тлумачення застосовується в тих та багатьох інших державах і зараз. Через конституційну фіксацію єдиної французької нації були подолані залишки різноманітної етнічної самоідентифікації «бургундців», «гасконців», «провансальців» тощо. Майже подолані залишки етнічної самоідентифікації «бретонців», частково подолана напруга корсиканського сепаратизму. Саме таку юридичну конструкцію вживання терміну «нація» закріплює навіть в своїй назві Організація Об’єднаних націй, що виникла в 1945 році і однією із засновників якої була Українська Радянська Соціалістична Республіка. Тут йдеться знов про ототожнення терміну «нація» з терміном «народ держави».

Спираючись на цю міцну конституційно-правову та міжнародно-правову традицію, аналітики та правники КПУ, все ж таки, звісно, ризикують, потрапити під удар з боку прихильників націонал-демократичного табору. Багато років перебування України у складі Радянського Союзу все ж таки створили певну демографічну, національно-культурну та мовну ситуацію, яка потребувала свого розв’язання на користь етнічної більшості населення. З іншого боку, ці справедливі акценти та вимоги українського етносу вже протягом багатьох років стають розмінною монетою в іграх різноманітних державно-бюрократичних структур та політичних утворень та, як правило, саме з такою подачею, дійсно, вступають в певну складну конфліктну ситуацію, пов’язану з проблематикою рівності всіх громадян України та належним захистом їх конституційних прав. У той же час поточна ситуація, що характеризується політичним розколом українського народу (як сукупності всіх громадян держави Україна) майже навпіл, актуалізує проблематику прискореного формування саме «політичної нації», яка може виявитися тією конструкцією, яка згуртує українські державницькі елементи та переорієнтує їх з небезпечного для єдності держави розкольницького «етнічного» пріоритету на пріоритет загальнонародного державного начала. 

Але ж для нашого аналізу важливе інше, Комуністична партія України вперше за останні роки повернулася у бік модернізації своїх світоглядних та конституційно-правових концепцій, враховуючи не тільки традиційну для КПУ т.зв. «радянську спадщину», а й сучасний світовий, переважно західний досвід.

2. В преамбулі конституційного проекту КПУ, крім традиційного посилання на Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року та на його схвалення 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням, з’являється згадка про те, що Конституція України прийнята, «керуючись Декларацією про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року». Ця новація від Комуністичної партії України, звісно, потребує свого пояснення та, на перший погляд, виглядає суто як спроба технічного покращення конституційного тексту. Але ж, насправді, тут йдеться про дуже принципові речі. Вищезгадана Декларація від 16 липня 1990 року чітко визначає Україну як позаблокову державу. Саме через це для аналітиків КПУ надзвичайно принципово в преамбулі Конституції вказати на весь ланцюг нормативно-правових актів, що, з одного боку, передували прийняттю Конституції України 28 червня 1996 року, та, з іншого боку, і зараз складають весь обсяг конституційно-правового регулювання. Саме таке запозичення згадки про Декларацію про державний суверенітет має, на думку аналітиків та правників КПУ, унеможливити на конституційному рівні будь-які спроби вступу України до Північно-Атлантичного альянсу НАТО. А саме таке гасло в останній час стає ключовим поточним політичним гаслом та стратегічною ціллю для всіх сил помаранчевого табору. Вищезазначена теза Преамбули конституційного проекту КПУ гармонійно ув’язується із черговою новацією, а саме Статтею 21, де зазначається, що «Україна урочисто проголошує, що вона є постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується неядерних принципів: не приймати, не виробляти, не набувати і не розміщувати на своїй території ядерної зброї. Україна самостійно  вирішує  питання  про  вступ чи приєднання до будь-яких політичних та економічних союзів і вільний вихід із них».

3.  З преамбули Конституції за проектом КПУ прибирається згадка про «Бога», перед яким відчували «свою відповідальність» депутати Верховної ради, приймаючи в червні 1996 року Конституцію України. Дійсно, конституційно-правова ситуація зразку 28 червня 1996 року була пов’язана з появою «Бога» (згідно тексту Конституції пишеться з великої літери) в якості суб’єкта права. З одного боку, це надзвичайно складна юридична проблема фіксації в правовому документі, тим більш конституційного рівня, нормативної наявності могутнішої за людину вищої релігійної сутності, а з іншого боку, підтвердження загальноприйнятого розуміння України, як світської держави з відокремленням держави від церкви та школи від релігії. Більш того, через цю конституційну фіксацію наявності Бога в самому конституційному тексті виникли деякі протиріччя:

а) З одного боку, фіксуючи в Статті 24 Розділу 2 Конституції України рівність всіх громадян України незалежно від їх «релігійних переконань» у складному правовому становищі опинилися прихильники політеічних релігій (рідновіри, кришнаїти, індуїсти, друїди тощо), де в чисельному сонмі богів їм дуже важко було визначити, який з тих багатьох богів є саме тим «Богом», існування якого визнано та нормативно закріплено в Конституції України 28 червня 1996 року. Звісно, законослухняність цих людей опинялася під великим питанням, незважаючи, навіть, на, начебто, гарантовану рівність.

б) З іншого боку, в незрозумілому правовому становищі опинилися атеїстично налаштовані громадяни України. Стаття 35 Конституції України встановила, що «кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це  право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати  ніякої». Як бачимо, право не сповідувати релігію є невід’ємним правом громадян України, а з іншого боку, наявність Бога нормативно закріплена в Конституції, тобто Основному законі держави. Тобто в незрозумілу та юридично небезпечну ситуацію потрапили мільйони громадян України, що були виховані в традиційному для радянських часів атеїстичному варіанті виховання.

Саме ці юридичні прогалини намагаються виправити аналітики та правники КПУ, пропонуючи зміни до преамбули Конституції у такий вид. Звісно, тут можна сперечатися по суті проблеми, але ж по юридичній формі конституційного документу ці пропозиції виглядають, принаймні, цікавими та продуктивними для подальшого загального обговорення.

************************************************************

   Р о з д і л   I

ОСНОВИ  КОНСТИТУЦІЙНОГО  ЛАДУ

Розділ 1 Конституції України також відзначився, перш за все, прискіпливою увагою Комуністичної партії України. Саме в пропозиціях щодо даного розділу Конституції можна прослідкувати та проаналізувати не тільки юридичні конструкції, але ж й саму певну трансформацію підходів КПУ до цілого ряду питань поточної політичної дійсності. І якщо, навіть, цілий комплекс ідеологем залишається незмінним, то слід зауважити, що зовнішня його репрезентація виглядає значно сучасніше та модерніше.

Основні новації Розділу 1 в проекті Комуністичної Партії України:

1) в Статтю 3 Конституції України додається наступні юридичні конструкції: а) «відносини держави і громадянина в Україні ґрунтуються на їх взаємній відповідальності» та б) «усі органи держави і посадові особи підпорядковують свою діяльність інтересам усього суспільства, а не якоїсь окремої його частини».

Юридична конструкція «взаємної відповідальності держави та людини» є відносно новою та була вперше обґрунтована теоретиками Соціалістичного Інтернаціоналу про формуванні теоретичних та правових аспектів соціал-демократичної по своїй суті теорії «соціальної держави». Тобто йдеться про післявоєнний розвиток (насамперед 40-50 роки ХХ століття) теоретичних надбань соціалістичної думки. Юридична дихотомія «людина»/«держава» вирішується в межах цієї конструкції системно та діалектично. Діалектична та системна єдність держави та людини виписується через застосування категорії «взаємна відповідальність». Тобто знімаються метафізичні спекуляції навколо пріоритетності чи вищості якось елементу даної системної єдності.

Звісно, можна сперечатися щодо можливості застосування даної конструкції в Конституції України, яка за визначенням є збіркою норм прямої дії, але ж Розділ 1 все ж таки орієнтований на визначення орієнтирів розвитку держави та фіксації її стратегічних імперативів. А сама зміна підходів КПУ у бік відмови від певної етатизації та «обожнення» державного начала наочно вказує на відмову сучасних теоретиків КПУ від свого традиційного «патріархального» ставлення до проблематики цього системного зв’язку «людини» та «держави».

2) Конституційний проект КПУ вводить надзвичайно важливу новацію в Статтю 4 Конституції України: «Подвійне громадянство в Україні допускається лише на підставі міждержавних угод». Тобто, як бачимо, правниками КПУ закладається міна під традиційну та для багатьох політичних сил принципову позицію «єдиного громадянства».

Звісно, можна імпульсивно не сприймати новації подібного роду, і це буде природно для багатьох політичних сил як біло-синього так і помаранчевого таборів. Але ж, з іншого боку, остаточний перехід більшості розвинутих європейських держав, вже не кажучи про федеративні держави, до формули подвійного громадянства очевидно примушує нас до аналізу переваг та недоліків такого варіанту. Аналітики КПУ пропонують відносно м’який варіант заперечення традиційної конституційної концепції єдиного громадянства. Тобто передбачається можливість встановлення подвійного громадянства, виходячи саме з міжнародних угод з цього приводу. І якщо на початку становлення української незалежності варіант подвійного громадянства розглядався виключно як варіант, пов`язаний з певною формою російської експансії в Україні, то зараз домінує більш зважений аналіз подвійного громадянства. А найбільш далекоглядні аналітики та правники розглядають цей варіант в якості певного трампліну України саме до Європейського співтовариства у сенсі подальшого спрямування руху держави у бік загальноєвропейської інтеграції.

3) Мабуть, вперше в конституційному законопроекті, що аналізується, КПУ достатньо чітко висловлюється на підтримку європейського вектору розвитку держави. В Статті 22 проекту вводиться абсолютно прозора новація: «активна участь у загальноєвропейських процесах і європейських структурах». Не має сумніву, що тут не йдеться про певне маскування справжніх орієнтирів трансформованої Комуністичної партії України, принаймні, таке маскування виглядало б недоречним в ключовому з точки зору передвиборчих стратегій і світоглядних парадигм документі.

4)  Звісно природно та традиційно для КПУ лунає в її конституційному проекті мовна проблематика. Стаття 10 конституційного проекту встановлює, що «державними мовами в Україні є українська та російська мови».  Звісно, можна по-різному сприймати цю позицію КПУ з багатьох змістовних аспектів та підходів, але ж не можна не визнати послідовність політики КПУ в цьому питанні. На відміну, наприклад, від Партії Регіонів, яка традиційно та методично ставить гасло двомовності в свої передвиборчі платформи та методично демонструє своє відверто технологічне ставлення до цієї проблематики, вже не кажучи про відсутність будь-яких спроб виконання своїх передвиборчих програмових гасел.

5) Звісно, найбільш палкими дискусії щодо конституційного проекту КПУ мають бути дискусії навколо ключових економічних новацій, що містяться в Статтях 13 та 14 проекту Конституції. Надзвичайно цікаві формулювання ілюструють готовність КПУ забезпечити рівні можливості для приватної та державної власності. Проте, проект Конституції від КПУ передбачає пріоритет саме колективних та державних форм власності з введенням поняття планового характеру народного господарства.

В Статті 13 стверджується, що «основою економічної та соціальної організації  суспільства в Україні є вільна праця людей та однакові можливості користуватися результатами власної праці. Економічна і соціальна організація суспільства має забезпечувати послідовну реалізацію принципів соціальної справедливості і захищеності, гідні сучасної  цивілізації умови життя людей…». А в Статті 14 йдеться про те, що «економічна організація  в  Україні  ґрунтується  на таких основних засадах:  - виняткове право власності народу України на її національні багатства і національний доход; - забезпечення умов для вільного розвитку і захисту конституційно визнаних форм власності, що виключають привласнення результатів чужої праці, при пріоритетному значенні її колективних форм; - державне планування і регулювання економічних і соціальних процесів на основі економічних методів і законів…». У свою чергу у Статті 18 знов стверджується, що «держава створює умови… і забезпечує… недопущення привласнення  результатів чужої праці».

З одного боку, «виключення привласнення результатів чужої праці» може розцінюватися як фактичне заперечення приватної власності та відносин найманої праці, позаяк будь-яке сучасне виробництво базується на традиційних капіталістичних відносинах найманої праці та, відповідно, на привласненні власником виробництва вартості неоплаченої праці найманих працівників.

У той же час, у проекті КПУ згадується приватна власність. В Статті 15 конституційного проекту йдеться про те, що «власність в Україні виступає в таких формах: власність громадян (приватна (особиста)…». Тут необхідно нагадати про розуміння певної різниці між юридичним та економічним тлумаченням категорії «приватна власність».

З економічної точки зору «приватна власність» є, насамперед, власність на засоби виробництва, що експлуатуються найманою працею задля вироблення певного продукту, власність на який належить саме власнику засобів виробництва. А з юридичної точки зору, яка була вироблена ще визначними римськими юристами, власність визначається тріадою функцій користування, володіння та розпорядження. Тобто, виходячи з положень сучасного Цивільного кодексу України, дійсно, ми можемо побачити визначення приватної власності в сенсі саме належності речі до об’єкта її присвоєння на праві розпорядження, тобто визначення юридичної або фактичної долі речі. Таким чином, радянська правова формула т.зв. «особистої власності» (належність речі на праві розпорядження без можливості використання цієї речі для створення додаткової вартості чи найма робочої сили) тут повністю ототожнюється з юридичним тлумаченням поняття приватної власності.

Саме таке ототожнення ми бачимо і в конституційно-правовій доктрині Комуністичної партії України. Додавання в дужках після слова «приватна» слова «особиста», фактично, створює додаткові умови для розширеного тлумачення приватної власності.

Ми розуміємо, що відповідно до ідеологічних основ марксизму (якими послуговується КПУ), долання приватної власності та заміна її на колективні самоврядні форми організації виробництва є тривалим у часі процесом, який не може бути значно прискорений через конституційно-правові важелі впливу.

У свою чергу, згадане вище «державне планування і регулювання економічних і соціальних процесів на основі економічних методів і законів» також органічно поєднується саме з економікою, що побудована переважно на колективних та державних формах власності, яким конституційний проект КПУ віддає перевагу. Пам’ятаємо що, незважаючи на велику кількість норм-декларацій в Конституції України, вона все ж таки оголошена документом прямої дії та збільшувати чисельність норм т.зв. «мертвого права» також не має особливого сенсу. Ці світоглядні ідеї та парадигми поки можна залишити на рівні програмових партійних документів КПУ та утриматися від зайвої та передчасної радикалізації конституційно-правового документу.

6) Цілком можна було передбачити в даному законопроекті КПУ наступні тези, що увійшли до Статті 16: «земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави і не може належати іноземним громадянам та юридичним особам, а також особам без громадянства… Землі сільськогосподарського призначення не можуть бути об`єктом  купівлі та продажу». Багато списів було зламано в парламенті України під час дискусій навколо питань Земельного кодексу та мораторію на відчуження земель сільськогосподарського призначення. Слід зазначити, що фракція КПУ послідовно відстоювала саме таке бачення проблематики із земельного питання та форм власності на землю.

Дане питання є, звісно, вкрай заідеологізованим, але ж певні настороги щодо блискавичного кроку у прірву масової приватизації української землі все ж таки мають сенс. Можливо саме певний консерватизм КПУ у цьому питанні виглядає зараз більш тверезою державницькою позицією, аніж хижацькі заклики до негайної земельної приватизації на користь іноземних банківських та фінансових установ.

Р о з д і л   IІ

ПРАВА,  СВОБОДИ  ТА  ОБОВ`ЯЗКИ  ЛЮДИНИ  І  ГРОМАДЯНИНА 

В своїй промові 27 червня 2007 року з нагоди Дня Конституції Президент В. Ющенко окреслив коло питань, які, на його думку, підлягають своїй конституційній трансформації у галузі прав та свобод людини. Зокрема Президент наголосив на тому, що «необхідно досягти якісно вищого рівня конституційного захисту прав і свобод людини і громадянина. Потрібно конкретизувати фундаментальні положення Основного Закону про політичні і соціально-економічні права. «Я ініціюю запровадження інститутів конституційної скарги і народної законодавчої ініціативи – механізмів, які ширше дозволять відстоювати права і вимоги людей у Конституційному Суді і Верховній Раді. Я наполягатиму на чіткому гарантуванні належного судового захисту прав громадян» - заявив президент Ющенко. Ці ініціативи наочно вказують на серйозне відношення Президента та помаранчевого політичного табору до конституційного блоку прав і свобод людини і громадянина. У той же день 27 червня 2007 року Заступник Глави Секретаріату Президента Ігор Пукшин також додав інформацію щодо наявності в президентському проекті конституційних змін ідеї впровадження інституту «народного вето».

Затримка з оприлюдненням остаточного варіанту конституційних змін Президентського зразку, звісно, ускладнює наш політико-юридичний аналіз, але ж все ж таки деякі його результати ми можемо отримати вже зараз.

1) Право конституційної скарги. Для всіх, мабуть, очевидно, що поточна конституційна система захисту прав і свобод людини в Україні фактично не працює, оскільки інститут конституційної скарги до Конституційного Суду вкрай обмежений, а можливістю отримати від Конституційного Суду тлумачення норм Конституції змогли скористатися буквально одиниці з декількох тисяч заявників. За 11 років існування Конституційного Суду ним розглянуто лише 83 справи щодо конституційності актів, тоді як прийнято їх більше 40 тисяч. Очевидно, що необхідно розширити коло суб’єктів конституційного подання, додавши туди звичайні суди та фізичних осіб.

Сучасна реальність свідчить не на користь захищеності конституційних прав громадян засобами конституційного контролю, оскільки Конституція України не передбачає права особи на конституційну скаргу. Ця проблема, дійсно, стає дедалі актуальнішою і гострішою, адже це особливий і вкрай важливий інститут демократії, який забезпечує доступ громадян до конституційного правосуддя. Очевидно, що, виходячи із сучасних теорії і практики світового конституціоналізму, Конституція України все ж таки має передбачити право громадян на безпосередню конституційну скаргу. Таким чином, ми бачимо, що президентська команда надзвичайно серйозно підійшла до своїх пропозицій щодо конституційної трансформації навіть і з боку захисту та розвитку прав і свобод громадян.

Тобто, на думку президентських аналітиків, будь-які спроби посилити президентську вертикаль влади, навіть і авторитарними методами тиску, мають обов’язково супроводжуватися реальним просуванням у сфері прав і свобод окремої людини. Тільки за таких умов, на думку президентських аналітиків та правників, можливо утримати ситуацію від низового антипрезидентського вибуху через повернення В. Ющенка до гірших зразків та методів управління кучмістської доби.

2) Право народної законодавчої ініціативи. Народна законодавча ініціатива є правом певної групи виборців запропонувати проект закону або рішення референдуму, які підлягають обов`язковому розгляду парламентом, хоча останній, виходячи зі світової практики, як правило, має право тут ухвалити будь-яке рішення: погодитися із проектом, внести в нього поправки або відхилити його.

Інститут народної законодавчої ініціативи передбачений конституціями або законами низки країн. На загальнодержавному рівні він діє в Австрії, Іспанії, Італії, Швейцарії, на Філіппінах. На регіональному рівні - застосовується в США, Швейцарії і деяких інших країнах.

Конституції країн, що передбачають можливість народної законодавчої ініціативи, встановлюють, що для внесення проекту закону потрібно зібрати певне число підписів виборців, автентичність яких піддається перевірці і упевняється нотаріусом або посадовцями місцевого самоврядування на рівні громад (звичайно це число відповідає числу підписів для ініціативи референдуму).

Так, в Бразилії, для того, щоб представити проект закону до Парламенту у формі народної законодавчої ініціативи і щоб він був розглянутий Парламентом, необхідно зібрати підписи не менше 1% виборців країни із не менше ніж п`яти штатів.

В Швейцарії народна законодавча ініціатива по частковому перегляду Конституції повинна виходити від 100 тис. виборців. В Іспанії народна законодавча ініціатива може здійснюватися за пропозицією 500 тис. виборців. В Угорщині необхідно зібрати 50 тис. підписів, в Польщі -100 тис., в Грузії – 30 тис., в Перу – не менше 50 тис., в Колумбії – 5% (від числа виборців). В Австрії можуть внести народну законодавчу ініціативу в нижню палату парламенту – Національну Раду 100 тис. виборців або одна шоста громадян трьох земель, що володіють правом голосу.

За президентською концепцією конституційних змін в новій Конституції України запроваджується таке поняття, як «законопроект, прийнятий на референдумі». За допомогою такого «законопроекту» на референдумі може бути скасований діючий закон або його частина. Такий референдум може бути проведений у разі збирання 1,5 млн. підписів громадян в двох третинах областей України, а його результати не вимагають імплементації Верховною Радою. 100 тисяч підписів достатньо для того, щоб внести до парламенту який-небудь законопроект, але в цьому випадку закон повинен бути прийнятий Радою.

Але ж, якщо Президент В. Ющенко має наміри скористатися цім демократичним інститутом у боротьбі за розширення своїх повноважень, він має обов’язково звернути увагу на те, що, скажімо, у Великобританії інституту народної законодавчої ініціативи не існує. Не застосовується інститут народної законодавчої ініціативи і у Франції. В Іспанії виключається можливість народної законодавчої ініціативи відносно перегляду тих чи інших положень конституції, а також відносно норм, регульованих органічними законами. Таким чином будь-яке посилання президентської команди на світовий чи європейський досвід застосування права народної законодавчої ініціативи має бути піддано суворому юридичному моніторингу. Хоча, звісно, є сенс у даному випадку щиро вітати таке демократичне та корисне запозичення.

3) Право народного вето.  Під проголошеною Ігорем Пукшиним категорією «народного вето» слід розуміти інститут безпосередньої демократії, що передбачає право громадян відхиляти шляхом голосування на референдумі закони, що були прийняті Парламентом та вступили в силу. Цей інститут можна розглядати як додатковий механізм, яким наділений народ для того, щоб мати можливість не допустити реалізації закону, що не відповідає його інтересам. Зміст цього права - це заборона. Навіть саме слово “вето” походить від латинського “не допускати”, “не дозволяти”, “забороняти”, “заважати”, “заперечувати”, “бути проти”.

Відомий Енциклопедичний словник Брокгауза та Ефрона згадує, що уперше право народного вето було визнано в швейцарському кантоні Санкт-Галлен в 1831 році. Народне вето є абсолютним, тобто таким, що остаточно відміняє правовий акт. Право його ініціювання може належати як певній кількості громадян, так і органам державної влади, певній кількості депутатів тощо.

Наприклад, у Австрії за рішенням Національної ради чи на вимогу більшості її членів стосовно будь-якого закон